Інтерв’ю для “Мама бачить”
Posted by Ksenia Litvinenko on / 0 Comments
Навчити дітей розуміти цінність справжнього мистецтва, виховати сприйняття красивого та розвинути естетичний смак, познайомити зі світовими шедеврами і прищепити з «младых ногтей» любов до прекрасного. Чи не про це мріють сучасні батьки, яким важливо не лише «нагодувати і одягнути»? Спеціально для МамаБачить, мистецтвознавець Ксенія Рожак-Литвиненко (Kseniya Rozhak-Lytvynenko) розклала по поличкам як коли і скільки мистецтва потрібно нашим малюкам.
З якого віку варто починати знайомити дитину з мистецтвом?
Коли дитина проявляє цікавість до картинок у книжці, їй можна, без сумніву, починати показувати твори мистецтва. Найкращий вік для цього 3-4 роки, хоч це дуже індивідуально. Звісно, для того, щоб розповідати трохи детальніше про сюжети, варто почекати років до п’яти. Для дітей світ образів набагато ближчий, ніж для дорослих, тож потрібно з раннього дитинства оточувати їх прекрасним, щоб виховувати сприйняття краси, розвивати естетичний смак. Я знаю випадки, коли батьки, захоплені ідеєю раннього розвитку, починали дитині з шестимісячного віку показувати альбоми імпресіоністів, і раділи, що в рік вона вже показувала названу роботу. Я сенсу в таких заняттях не бачу. Однак, якщо мамі подобається так проводити час з малюком – то чому б ні.
Яким має бути перший похід у музей з дитиною? Що основне варто розповісти чи донести до малюка?
Перший похід у музей з дитиною має бути комфортним для батьків і веселим для малюка. Тобто, якщо дитина нічого не перекинула, не розбила, а зупинилася хоча б перед однією картиною (бажано, щоб сюжети були їй зрозумілими) і спитала, хто або що тут зображено, – я вважаю це позитивним досвідом. Зрозуміло, що йде мова про дитину до семи років. Але я переконана, що краще починати ходити в музеї якомога раніше.
Сьогодні, у київських батьків є можливість сходити в музей з малюками до 3-х років (проект «Культурний декрет» у Музеї Ханенків). Тут, зрозуміло – це для тих батьків які не можуть ( і не хочуть) залишити дитину вдома, але дуже хочуть сходити на виставку. Що дають такі походи дитині? Чи щось відкладається в пам’яті (картини, атмосфера) у дітей до 3-х років?
Я досить «лінива» мама, і вважаю, що діти мають розділяти захоплення батьків, в сенсі – якщо батьки хочуть йти на виставку, то мають брати малих з собою (з народження), а не батьки повинні підпорядковувати все своє життя інтересам дитини і відвідувати лише ляльковий театр. І з власного досвіду я бачу, що в цьому є сенс. Діти несвідомо копіюють поведінку батьків, і безумовно, в майбутньому у них буде переконання, що ходити на виставки – це весело та цікаво. Звісно, якщо батьки створять для них відповідний настрій. Я вважаю, що вже цього більш ніж достатньо для того, щоб у більш дорослому віці дитина самостійно підтримувала свій інтерес. Контакти з прекрасним, навіть у малючковому віці – запорука здатності до сприйняття мистецтва в майбутньому.
Як розповідати і що говорити про мистецтво старшим дітям (шкільного віку), які вже мають певні поняття про епохи, стилі?
Насправді у дітей поняття про епохи та стилі формується доволі непросто. Вони запам’ятовують не історичний контекст, а окремі твори та історії. Саме історії їм і потрібно розповідати. Це можуть бути історії ро все: кого, як і чому тут зображено. Також, дуже важливо залучати дітей до діалогу, розпитувати, адже діти дуже уважні до дрібних деталей, прихованих персонажів. Їм подобається знаходити на картині щось знайоме, те, з чим вони стикаються в повсякденному житті. Тоді картина стає для них ближчою, вони її точно запам’ятовують та згодом впізнають. Ще варто розпитувати в дітей, що вони відчувають – смуток чи радість, з чим асоціюються зображені сюжети.
Мені в дитинстві було важко зосередитись і дивитись на одну картину більше секунди. Хотілося торкнутися усього і бігати червоними килимами. У мене не було ніякого «просвітлення», не було відчуттів від тих картин. Я на них бачила тільки те що там намальовано і не більше. Скажи, як можна все таки дитину занурити у картину? Щоб вона дійсно дивилася з цікавістю?
Насправді більшість не лише дітей, а й дорослих бачать на картинах тільки те, що там намальовано. Також я знаю багатьох, хто не любить ходити в музеї, бо дуже некомфортно там почувається. Ще змалку їм нав’язали певні стереотипи щодо того, що і як вони мають бачити. Тому і страшно, – інші ж бачать, а я ні. Отже, мистецтво не для мене. Я його не розумію. Для того, щоб занурити дитину в картину, потрібно спершу, щоб робота подобалась їй візуально, бажано була яскравою. Діти 8-10 років дуже безпосередні, вони з великою охотою самі розкажуть, що бачать, якщо не боятимуться сказати щось «неправильно». А потім від цього варто відштовхуватися. Починати від впізнаваних образів, розповісти щось цікаве про життя художника, або ж про зображений сюжет. Діти 11-13 років обожнюють різні символи та загадки, наприклад, вони з задоволенням знаходитимуть версії, чому на вулиці день, а на столі горить свічка; слідкуватимуть за поглядом зображеного на портреті, шукатимуть знайомих героїв.
Ксеніє, тобі напевно в дитинстві було легше знайомитись з прекрасним, адже твій тато художник…
Спеціально мене ніяк не знайомили, я просто їздила з батьками на виставки, дивилася альбоми, спостерігала як тато малює. Я не дуже люблю коли мені щось розповідають, мені комфортно сприймати інформацію з книжок. Мабуть, тому я з дитинства багато читала про художників. Якщо чогось не розуміла – дуже хотіла це з’ясувати.
Який шлях до мистецтва ти обрала для своїх донечок? (Ксенія, разом із чоловіком виховує двох доньок – Катерину та Меланію,- Авт).
Вони багато малюють все що їм подобається. На виставках меншій поки що просто цікаво дивитися на все яскраве, а от старша (Катерина) вже розпитує. Мені не дуже важливо, щоб інформація, яку вона отримує, була про стилі, чи щоб вона запам’ятовувала імена художників. Вона просто має зрозуміти, що розглядати картини – це цікаво. Крім того, вони часто слухають мої лекції, коли десь поруч, і я думаю, щось з них таки запам’ятають. У майбутньому я думаю їм таки доведеться прослухати якийсь курс з історії мистецтва.
Розкажи, будь ласка, про свій онлай-проект «Арт-подорожі».
Перший напрямок, з якого починалася ідея проекту, це індивідуальні та групові заняття з історії українського та світового мистецтва. У мене є і дорослі, і дитячі програми, однак на практиці я зрозуміла, що дорослих більше цікавить «практичне» мистецтвознавство. Вони багато мандрують і хочуть більше дізнатися про пам’ятки, які відвідують. Власне тому я зосередилася на консультуванні щодо підготовки до таких поїздок, – ми спільно обираємо пам’ятки, які хотілося б відвідати, і я про них розповідаю. В результаті в людини ще перед поїздкою вимальовується бачення атмосфери, в яку вона планує зануритися, вона глибше пізнає місцевість, зрештою, може вже сама проводити міні-екскурсії.
Уявімо, що до тебе звертаються люди, які запланували поїздку у Париж, що ти їм найперше порадиш? Куди бігти? Як дивитися на ці всі світові шедеври, на всі ці неймовірні картини, пам’ятки архітектури? Як не згубитися в усьому цьому?
Перш за все я намагатимусь з’ясувати, що конкретно цю людину цікавить, скільки в неї часу. Одні готові цілими днями ходити залами Лувру, інші посидять на Монмартрі, третім хочеться піти в музей Пікассо чи музей Родена. На мою думку, для того, щоб не загубитися, потрібна попередня підготовка, – хоча б дізнатися хто такий, той Роден. Тоді набагато цікавіше розглядати його скульптури. Хоча звісно є й противники такого підходу. Вони – за безпосередні враження. Але це, мабуть, не мої клієнти.
Під яким кутом потрібно дивитися на картини, які «знають всі» типу Мони Лізи чи Соняхів? Чи реально сьогодні зрозуміти їхню цінність і особливість і як пояснити все це дітям?
Є два підходи до сприйняття картини. Один – що ми про неї знаємо, інший – що ми на ній бачимо. Зазвичай одне впливає на інше і від цього важко абстрагуватися. На портреті Мони Лізи можна бачити красиву (за мірками 16 ст.) жінку з загадковим поглядом, який слідкує за вами, можна – нерозгадану загадку життя Леонардо (хто ця жінка, чому автор не віддав портрета замовнику, чи є вона автопортретом художника), а можна просто милуватися реалістичною манерою письма художника. Якщо ми говоримо про дітей, то повертаюсь до раніше сказаного – діти люблять історії. Усвідомлюючи, що картина приховує в собі щось цікаве, вони починають дивитися на світ іншими очима.
Як ти думаєш, чи є люди які не відчувають красу взагалі?
Я думаю, що здатність відчувати красу пов’язана з закладеним в кожному з нас прагненням до любові. Проте для когось це на рівні «базових» потреб, для когось – мало актуально. Чи є люди, які взагалі від народження не здатні відчувати – навряд. Просто в одних ця здатність більше, в інших – менш розвинута.
Розмовляла Олександра Бойко.
