Коли у 1912 р. Амедео Модільяні виставив на Осінньому Салоні сім скульптурних голів, які нагадували примітивні тотеми туземців, його не підтримали ні критики, ні друзі та знайомі.

Ці «Кам’яні голови» виглядали доволі дивно – невиразні риси обличчя, виконані за допомогою поєднання примітивних геометричних форм з вертикальними лініями. Схожим поглядом він дивився на усіх своїх моделей – плоскі витягнуті обличчя, вигнуті шиї, довгі носи незмінно присутні і на його живописних портретах. 

Для Модільяні ця спрощеність форм була спробою налагодження глибинного взаємозв’язку поколінь, втечею від швидкоплинної буденності до позачасового.